Воспоминание о одного парня, или объяснение френдзони.

Я пам’ятаю милого хлопчика з паралельної групи, на ім’я Франческо, з яким познайомились у поїздці в Геную.
Опісля того цей хлопчик проявляв до мене неабияку увагу, оскільки його мама власниця квітного магазину дарував букетики і взагалі усіляко мною інтересувався. Я вважала його за добру людину, приємного співбесідника, можливо навіть за хорошого приятеля, але не більше. І от врешті-решт усі ті знаки уваги дійшли до свого результату – він почав мене запрошувати на побачення.
Я задумалась тоді – навіщо мені це? Я можу звісно піти з ним на побачення, поспілкуватись, це може навіть трапитись кілька раз і тоді або ми будемо зустрічатись, або просто припинимо. Але навіщо це робити – йти кудись, давати комусь якісь надії, якщо наперед розумієш, що це не твоя людина?
Я за таким принципом як то кажуть «відшила» багатьох хлопців. Не бачила сенсу: нащо мені зустрічатись з ними і вдавати щось зі себе, якщо мені байдуже до цієї людини? Просто заради стосунків, заради галочки «хай буде собі хлопець» – це морочило б голову не лише йому, а й насамперед мені.
Тож ввічливо пояснивши Франческо, що я не є людиною, яка йому потрібна і не треба намагатись навіть пробувати щось з цим робити я йому відмовила.
Чи образився він на мене? Не знаю, та факт лиш те, що далі я його не бачила.
Минуло півтора року. Я тоді була в депресії, пройшлась вранці під проливним дощем до інституту і взявши в автоматі кави дивилась собі у вікно, була настільки мокрюща, що навколо мене натекла калюжа. Почула з-заді мене тихий голос: «це ж треба так промокнути…», а потім вигук: «Ольга! Це ти!» я озирнулась – то був той самий Франческо, якого я так довго не бачила. Ми перекинулись кількома фразами і розійшлись на лекції.
Затямивши, що кожного ранку я п’ю каву біля того вікна, він почав щодня до мене підходити. В той період я взагалі майже ні з ким не спілкувалась, могла просто мовчати на фрази, що мені говорять, тож і з ним не була дуже балакуча.
В листопаді 5-ти курсники нашого інституту поїхали на величезний професійний ярмарок, на якому мали завдання зібрати всяку інформацію. Я ходила сама, що й не дивно – в той період я була дуже мовчазна і ходити зі мною комусь було не охота.
Він мене побачив серед натовпу, почав питатись чому я ходжу сама і ще й почав ходити зі мною, щоб мені не було скучно, навіть вдалось мене розговорити.
Після того ярмарку він далі кожного дня почав приходити до того вікна, де я пила каву. Тепер я вже почала більше з ним спілкуватись, можна сказати в інституті окрім розмов про навчання з викладачами говорила лише з ним, хоч якщо правда я навіть не дивилась на нього, говорила дивлячись у вікно, кілька раз я навіть щиро сміялась. Коли викладачі бачили цю сцену, то кілька з них підійшли з фразою: «ого! Ти навіть заговорила!»
Одного дня відбувся наступний діалог:– Чому вони всі так дивуються, що ти з кимось говориш? – Тому що я ні з ким, окрім тебе я не говорю. – А чому? – Бо нема бажання. – І так цілий день мовчиш до інших? Говориш лише тут? – Саме так. – Говориш лише зі мною… от бачиш, а моєю дівчиною ти бути не захотіла, ще тоді, колись.
Того дня вперше відірвала погляд від вікна і перевела його на нього. Навіть назвала його по імені, хоч зазвичай зверталась до нього по прізвищу– Франческо… ми зараз з тобою так добре собі стоїмо і говоримо по душам, щиро сміємось. Якщо б ми почали зустрічатись – місяць, максимум два і наші стосунки би припинились, бо зрозуміли б, що не підходимо одне одному. Тому треба визнати, що це було краще. Інколи найкраще, що люди можуть дати одне-одному – це дружба і не треба старатись перетворити її в щось інше. Я ніколи б не дорожила тобою і при кожній першій нагоді тікала б якусь компанію, де можу говорити моєю рідною мовою, я вже й не кажу про те, що при кожній першій нагоді я тікаю зі Італії і їду в Україну. – «не треба старатись перетворити дружбу в щось інше»… Може ти й права, Ольга. Хай там як я на тебе не ображаюсь, а спілкуватись з тобою завжди приємно.
Щоправда я відчула, що не зможу тепер з такою самою щирістю спілкуватись з ним і з того дня змінила вікно моїх щоденних простоювань.
Ми все ще бачились, гуляли разом по Празі (у спільній поїздці 5-ти курсників), маємо навіть спільне фото на згадку на Карловому мості, та залишались хорошими приятелями.
Востаннє я його бачила коли ми здавали екзамени, він вітав мене з успішними результатами.
Ото і все. Нічого, окрім спільного фото не залишилось. Номер його телефону я втратила, у фейсбуку його нема, електронна пошта невідома. Просто залишився спогад про хорошу людину.
Так вже є, що жінки дуже інтуїтивні створіння. Коли вони не хочуть з чоловіками серйозніших стосунків, але поважають їх як людей і цінують, то кажуть залишатись друзями. Я знаю, що зараз в коментарях на мене може посипатись шквал критики, та я просто кажу як буває. Так от, ви часто кажете, що ми вас запроторюємо у «френдзону» аби мати напоготові як кавалера, як таку-собі подружку чоловічої статті та інші нісенітниці. Маячня це. Просто інколи відчуваєш, що нічого тобі не світить з цією людиною, тож нема сенсу і собі, і комусь морочити голову.
Це ж не означає, що Ви погана людина, чому ж з Вами не спілкуватись? Чому не дружити? Як я вказала зверху – інколи найкраще, що люди можуть дати одне-одному – це дружба. Це теж велике і світле почуття, яке вартує, щоб його цінували, не намагайтесь його перетворити в щось інше.
До прикладу, я така людина. Найкраще, що я можу надати людині – це дружба, бо довіру і підтримку я не багатьом можу пропонувати. І аж ніяк не любов є найкраще у мені, бо я не віддаюсь їй сповна, зберігаю раціональність, можу бути цілком нестерпною людиною.
Кожному своє. Написала просто аби пояснити, в сподіванні, що люди будуть цінувати дружбу.
22.05.2014
Ковтнувши спогадів,
Ольга Врублевська
P.S. час публікацій зміниться. Я мушу подбати про моє здоров’я і приділити більше часу для сну. Відтак вночі їх ймовірно не буде, будуть вдень. Так, часто в денний час я маю багато роботи, тож статті будуть з’являтись при нагоді. Так вже є, що здоров’я цінніше. Дякую за розуміння.

.