Откровенно о том, как я ... давала взятки

Мій перший раз.
Мені було майже 16. Я тоді вже навчалась за кордоном, а в Україну приїжджала лиш на канікули, коли стосовно мене, неповнолітньої, треба було вирішити якісь бюрократичні справи. Однією із них виявилось отримання паспорта. Згідно деяких порядків вимагалось аби я мала паспорт щойно мені настане 16, тож треба було раніше подати заяву, щоб по настанні віку отримати вже готову книжечку.
Я зібрала документи і написавши заяву сказала, що мені потрібно аби справа вирішилась без затримань, що це дуже важливо. Товстенна жінка напроти зміряла підозрілим поглядом мене, 16-ти річну пацанку, і запитала грубим голосом «якщо то так важливо, чого ти сама це вирішуєш? де твої батьки?»; – «тато помер, мама живе далеко»; – «ясно. Приходь завтра, принеси 100 гривень і будеш точно знати, що все отримаєш вчасно».
Це була не така вже й велика сума, ті 100 гривень. До свого 16-тиріччя я вже самотужки оформляла в Італії імміграційні документи, сама навідувалась в поліцейські відділи для різних процедур щодо емігрантів, та й взагалі була дуже самостійною. Але тоді, коли вперше в житті мені треба було дати взятку я задалась питанням: «як це робиться? класти в конверт, чи просто так? якось тайком, щоб ніхто бачив? Як це зробити?»
На другий день прийшла знову до тієї жінки і тишком-нишком поставила перед нею сотню. То був мій перший раз. Нічого особливого. Паспорт таки отримала як і годиться.
Мій другий раз.
Я поступила в університет в Україні. В цій системі для мене все було новим і невідомим… То була моя перша сесія, другий залік. На екзамен не прийшов викладач, нам видали лише листочки зі завданням, ми написали, а за пів години оголосили, що вся група окрім кількох осіб має двійки. Я була «ошарашена» і не розуміла як, що і до чого. Староста сказала, щоб я не хвилювалась, то звична практика, треба просто принести на другий день 200 гривень і все буде добре, навіть не брати собі то в голову.
Я не усвідомлювала ЯК? Але ж не може бути так! треба з цим щось робити. Далі мене оточили одногрупники і почали розказувати, що буде ще гірше, мов нащо тобі проблем на голову, здай разом зі всіма 200 грн і все буде добре, інакше влаштують так, що вже нічого не здаси… словом, залякали мене і я піддалась на стадний інстинкт на другий день покірно здавши суму разом із заліковою, в якій потім красувалась четвірка, ніякої двійки і в спомині ніде не було.
Лише після цієї пригоди я усвідомила власну дурість і те, що я надто легко піддалась. Коли спробували зі мною прокрутити цю схему вдруге, на цей раз в суму 400 грн за захист курсової я «повстала» і почала обурюватись. Ніхто з одногрупників до мого руху приєднатись не захотів, мов толку – життя собі ускладнювати з керівництвом, краще будемо тихі і добрі. Була таким-собі одиноким воїном і оббивши пороги не одного кабінету я таки добилась свого і ніяких взяток за курсову давати мені не довелось, то була маленька перемога.
Мій третій раз.
Я закінчила відвідування курсу водіїв і от настав екзамен. Вся група приїхала здавати у МРЕВ ДАІ, ми прочекали 6 годин, але тоді у них були якісь збої у системі, тож нас відіслали додому і сказали, що викличуть вдруге.
Мені порадили краще мати зі собою заготовлену суму «про всяк випадок» і я так заготувала її «надіючись на краще, готуючись до гіршого».
Коли ми приїхали вдруге я відчула щось не те. З групи понад 20 осіб нас було лише четверо. Поки ми чекали в коридорі до екзамену мимо нас проходили тамтешні працівники і голосно казали, дико регочучи: «диви! Самі чесні сидять!»; – «нічо, нічо, ми їх зара чесності навчимо, більше ніколи такими бути не захочуть!» і так кілька раз від різних осіб. Далі був екзамен, який не здати не вдалось, не через наш брак знань, а через нестиковки в системі – інколи правильна відповідь зазначалась як неправильна і т.д.
Звісно розчарування… далі до нас підійшли і наглим тоном сказали, що для отримання прав треба домовитись. Я вагалась. Жінки збоку: «ти що, грошей не маєш?»; – «маю, але… може давайте попробуєм перездати?»; – «знову сюди їздити? Ти думаєш цього разу не здали, на другий раз вдасться? Ти  – що, не бачиш як тут всьо працює? Тобі треба тої мороки? Їздити вмієш, правила знаєш, ти ж не купляєш! Давай, щоб нам було менше мороки, бач як вони нагло настроєні!»
Отак і вмовили, 900 гривень! А збоку за цим спостерігали і насміхались. З усіх випадків то був най прикріший, того дня я була розстроєна і засмучена.
Озираючись тепер на ті події, що я можу вам сказати? Мене не мучить сумління, зовсім ні. Я вважаю, що моя совість чиста. Я жодного разу не зверталась до цих установ аби обійти закон і не просила нічого, що мені було б заборонено. Ті взятки, що я дала, була надані не з власної ініціативи, в намаганні якогось обману, а на вимогу інших. Ні, мене не мучить совість. Але від цього досвіду мені все таки прикро і соромно. Надалі стараюсь «боротись» і не піддаватись (в університеті, в пенсійному фонді, тощо).
Якщо у вас виникло питання з чого така відвертість. Я прочитала про цю ініціативу у блогерській публікації: «Чому в нас немає люстрації?», де було сказано про це починання із закликом: «Приєднуйтесь до цього руху. Адже сказати правду легше, ніж під обстрілом підніматись вулицею Інститутською», і мені ця ініціатива здалась доволі цікавою, тож я вирішила до неї долучитись. Адже всі ми не без вини. Однак для того, аби цю помилку виправити і дійсно щось змінити для початку треба цю провину визнати. Я свої три випадки визнаю і стараюсь аби більше зі мною цього не повторилось.
А вам слабо?
15.04.2014
Не безневинна,
Ольга Врублевська

.