Эмигрантские мечты, священные слова и объяснения другим.

Нещодавні коментарі читача Олександра стосовно Батьківщини нагадали мені про один  мій, свого часу опублікований у соц.мережі, «перед-блоговий запис» – тобто дещо з  того, що писала перед тим як почати писати тут, накопичування чого і спонукало мене завести блог. Це такий собі опус емігранта, що сумує за домівкою і звертається до «там присутніх». Отож:
У мене вийшов трішки довгий твір, який можливо багато кому не сподобається. Але це написано не для оцінювання, це лише мій щирий опис емігрантського людського життя, яке багатьма так часто обговорюється, але насправді про яке так і нічогісінько не знається. Тож якщо хочете щось зрозуміти про цей «тип життя», можете прочитати, якщо ні – продовжуйте і далі про них говорити своїми пустими та безглуздими  балачками!
«Додому» доволі банальне та звичайне слово відоме всім ще з дитинства. Що ви маєте на увазі вживаючи це слово? Ви так визначаєте свій напрямок після робочого дня? Чи куди ви повертаєтесь з канікул, чи від гостей? Чи можливо ви цим напрямком визначаєте місце, де протікає ваше буденне життя?
А тут де я все по-іншому. І для людей таких як я, таких як ми, слово «ДОДОМУ» є одним із найсвятіших слів, саме так, це слово для нас священне.
І це слово для нас куди важливіше, ніж простий напрямок… Спробую перерахувати наші поняття.

• Ми визначаємо словом «ДОДОМУ» щастя. Так, справжнісіньке щастя: нас переповнює ейфорія, ми усміхаємось, обнімаємо людей і вигукуємо з радістю прості три слова «я їду ДОДОМУ!»
• Ми визначаємо цим словом сум, коли життєві обставини складаються так чи інакше і не залишається нічого як від розпачу обхопити коліна руками і шепотіти (можливо навіть зі сльозами на очах) «я не можу поїхати ДОДОМУ».
• Що важливіше, для багатьох тут присутніх слово «ДОДОМУ» означає мрію… Мені часто траплялось чути людей, які пошепки, наче щоб не налякати цю мрію казали: «знаєш, я хочу повернутись ДОДОМУ…»
• І мабуть найважливіше значення, яке має для нас слово «ДОДОМУ» це надія. Багато хто з цією надією прокидається, багато хто з думками про дім засинає, проте ця надія додає нам сили жити і йти вперед.

У вас мабуть виникає питання, хто такі «ми»? Вибачте, забула представитись. «ми» – це спільнота. У вашому суспільстві для нас існує простий термін «емігранти». Для багатьох з вас ми абсолютно байдужі, ніби неіснуючі. Багато хто з вас нас жаліє. А також багато хто з вас нас призирає, вважає зрадниками та осуджує. До теми осуджень я ще повернусь пізніше в цьому творі, поки ви зрозуміли хто ми такі – ми емігранти.
У нашій спільноті існують певні «традиційні правила», наприклад зустрічаючись між собою ми говоримо лише на рідній мові. Ми надаємо особливої уваги людям, які знають, що поїдуть ДОДОМУ. Таким людям усі бажають щасливої дороги і завжди кажуть одні і тіж слова: «передавай вітання Україні, ДОМІВЦІ!» Також особливої своєрідної слави між нас має людина, яка повернулась «З ДОМУ», зустрівши таку людину всі без винятку запитують одне: «що нового там, ВДОМА?» І знаєте, нам абсолютно все рівно новина з якої галузі прозвучить: чи те, що підвищили ціни на газ, чи те, що збірна по-футболу виграла якийсь матч… Для нас важлива не новина, для нас важливо хоч на хвильку розділити те, чим живе ваше суспільство.
Не меншої важливості у нашій спільноті ми надаємо підрахункам скільки часу ще чекати до поїздки. Ми рахуємо місяці, дні і години. Так-так! Ми рахуємо години до тієї миті коли чи літак, чи автобус, чи машина рушить і ми поїдемо ДОДОМУ. Коли ж ми таки дочекались і вже вирушили, то протягом усієї дороги ми всі перебуваємо схвильовані, в очікувані тої радості – прибуття.
І ось, коли ми вже пройшли усі прикордонні контролі і в наших закордонних паспортах стоять довго очікуванні печатки, ось вона – радість!
Хтось з вас колись бачив море? Якщо так, ви пам’ятаєте ваші самі перші враження від цього видовища? Враження абсолютного захоплення? Так от, таке враження є у нас щоразу коли ми перетинаємо кордон. З таким от дитячим захопленням ми дивимось на оточуючий нас світ, за яким ми так довго скучали.
Перетнувши кордон різні люди поступають по-різному: хтось тут же дзвонить рідним і кричить в трубку: «я тут! Я вже на Україні!!!»… А  хтось пританцьовує і обнімає абсолютно незнайомих людей, вітаючи тих з поверненням… Особисто я із іншої категорії людей: я лишаючись наодинці і збоку наглядаю на прояви радості, а для початку завжди згадую всіх тих людей, які просили передати мене «привіт ДОМІВЦІ». Після цього я насолоджуюсь тим відчуттям тепла і спокою, яке розливається по-моїй душі, я вдихаю повітр’я на повні груди і від кожного нового ковтка повітр’я я щиро усміхаюсь. Я почуваюсь щасливою. Так, повірте, якщо мене хтось попросить пригадати найщасливіші миті мого життя, то поміж усіх інших, я обов’язково перерахую ці миті також.
Ви запитаєте мене, навіщо я вам розповіла це все? Мабуть тому, що мені протягом останніх декілька років вже набридло чути постійні коментарі сторонніх людей, які насправді не мають ні найменшого поняття про те, що хтось відчуває.
Повірте, ми не потребуємо ні вашого милосердя, ні вашого розуміння, ні тим більше вашого жалю. Але НЕ СМІЙТЕ! Чуєте, не смійте осуджувати наші мрії та надії! Хто ви такі, щоб розказувати, як нам «правильно» жити і на що надіятись? Що ви пережили у вашому житті такого, що начебто надає вам права глузувати з наших мрій і нашої віри? Що ви знаєте про наше життя і про те, як воно минає?
Я можу сказати лиш це:

• лише той, хто знає, як це коли расистським ставленням принижують твою власну гідність і ти не можеш постояти за себе лише через те, що так склались найрізноматніші соціальні обставини;
• лише той, хто знає, який комок болю душить людину, коли вона по-телефону чує голос рідних з далекого дому, але не може бути поруч з ними;
• лише той хто знає, якою силою треба володіти, щоб стримати сльози, які нахлинують тебе, коли ти чуєш українські пісні;
• лише той знає, яким на смак є несвіжий, зачерствілий хліб, куплений «на бусах» у людей які приїжджають з України за ціну, як мінумум в 5-6 раз дорожчу, ніж на Україні і виїдаючи цей хліб до останніх крихт з не прикритою щирістю може сказати, що це найсмачніше, що доводиться тут їсти…
• лише той, хто знає, що деколи крик душі може відбиватись шепотом на вустах: «я навіть пішки зможу піти ДОДОМУ»… Ось лише ці люди зможуть мене осуджувати! Тільки от знаєте, зі сотні моїх знайомих емігрантів, які  на власному досвіді пережили і продовжують переживати вище перераховані пункти, ніхто і ніколи ще мене не судив, а лише дивився з розумінням. Тому і ви не смійте судити!

Також я знаю, що є люди, які перечитавши цей твір серцем розуміють кожне тут написане слово. Я звертаюсь до вас і бажаю вам терпіння. Не дайте загаснути тому вогнику у вашій душі. Бо коли ви почуватиметесь викинутими, зрадженими, втоптаними, покинутими і вас залишатиме кожнісінька надія, лише ота єдина віра, той самий душевний вогник під словом ДОДОМУ обігріватиме вашу душу, я вас запевняю.
Також дарую вам цю пісню, зміст якої, думаю прийдеться до душі багатьом.
12 грудня 2011
Дивно, що перечитуючи зараз цю публікацію досі те відчуваю. Мабуть тому, що усвідомлюю – еміграція визначається не штампом у паспорті, а станом душі. І той, хто колись це відчуження відчув вже ніколи не повернеться як раніше.Знаєте, я – щаслива. Бо впродовж шести років я повертаючись з коледжу казала: «вертаюсь до хати», але аж ніяк не «додому», бо це останнє слово набуло священності для мене, мрії. Я так довго цим словом марила!.. А скільки раз я прослуховувала в німому риданні вищу пісню, які ж там слова! Тож для мене тепер щастя просто в тому, що довгоочікувана мрія стала щоденністю. Тепер і я повертаючись ввечері кажу собі «додому». І щоразу мене сповнює легкість… А ви? Ви колись задумувались про цінність місць де ви є? Ні? А варто! Цінуйте, те що маєте… Знайте, що вашою повсякденною банальністю хтось може ностальгічно марити…24.04.2013
Нарешті вдома,
Ольга Врублевська

.