То, что достойно внимания.

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя.
Чимало цитат Анни я могла б виділити, але я виділила лише чотири, які тут і наведу (читала книгу російською, тож так і залишаю):

«…Ты слишком много знаешь о вещах, до которых еще не доросла, тебя плохо воспитали! Позже, когда ты повзрослеешь, уже ничего для себя не откроешь и будешь говорить: ‘Oб этом я двадцать лет назад читала в книгах’. Придется поторопиться, если ты еще хочешь влюбиться и выйти замуж. Ты уже все знаешь, вот только практики не хватает!…» – виділила тому, що мені таке колись теж казали.

«…Я уже точно решила, что моя жизнь не будет похожа на жизнь других девочек, а когда я повзрослею, то никогда не стану обычной домашней хозяйкой…» – принцип, який і встановила собі колись свого часу. Тут же річ іде про 40-ві роки, коли для жінки це був найочевидніший варіант життя.

«…я хочу достигнуть большего, я и представить себе не могу, что проживу жизнь, как мама, госпожа Ван Даан или другие женщины, которые не работают или работают только ради денег. Мне недостаточно иметь мужа и детей, я не хочу подобно большинству влачить бесполезное существование. Я должна сделать что-то полезное и приятное для людей, которые меня окружают и ничего не знают обо мне… Я хочу что-то оставить и после моей смерти. Поэтому я так благодарна Богу, что он уже при моем рождении дал мне способность мыслить и писать – выражать все, чем я живу!…» – особливо запали в душу слова, про те, що люди працюють лише заради грошей і про те, що недостатньо мати чоловіка і дітей. Мої ж думки.

«Религиозные люди могут гордиться собой, потому что вера в высшее дана не каждому. Совсем не обязательно бояться божьей кары после смерти и адского огня – в существовании ада и рая вообще многие сомневаются. Но религия, не важно какая, удерживает человека не праведном пути – не из-за страха перед Господом, а ответственностью перед собственными совестью и честью. Какими добрыми и прекрасными стали бы все люди, если бы они каждый вечер, перед тем как заснуть, припоминали все события дня и оценили свое – хорошее или плохое – участие в них.» – власне те, що і є найважливішим у релігії, на мою думку – спосіб для самовдосконалення.

Щоденник переривається раптово. Мабуть я не буду спойлером, якщо скажу, що її спіткала трагічна доля, зважаючи на час коли вона писала… цей раптовий обрив і усвідомлення, що ця молода натхненна дівчинка не змогла досягнути у своєму житті того, що прагнула засмутили мене. Ну начебто – чому дивуватись, адже такий час був, не одна вона загинула, проте стало прикро… я думала про те, чого вона хотіла, як вона висловлювалась, про те, що вона хотіла сказати в той останній день 4-го серпня 1944 Міп Гіз, людині, що допомагала їм переховуватись і яка врятувала цей щоденник… Словом – чудова книга, з сумним осадом.
Але звісно як то трапляється, коли прочитав щось чудове, шукаєш інформації в Інтернеті і натрапляєш на критику, яку і читати огидно. Далі мої відповіді на таку критику.
Речі на кшталт «неможливо, щоб підлітки таке писали, в такому віці про таке не думають» (себто навіщо писати подробиці політики тощо) – викликало просто сарказм, прочитали б про що я писала в моєму «щоденнику» – теж далеко не підліткові думки. Так судять люди, які в своєму віці були примітивними і гадають, що всі навколо мають бути такими ж.
Далі була критика на кшталт: «навіщо це включати в шкільну програму, там йдеться про геніталії  єврейської дівчини». По-перше, геніталії бувають двох типів і вирізняються вони лише за статтю, якщо вас бентежать думки національності – ви нічим не кращі за нацистів. По-друге, написано підлітком, природно, що статеве дозрівання тема, що хвилює у цей період. По-третє: якщо з усієї книги ви звернули найбільшу увагу на це – у вас проблеми з психікою сексуального характеру – зверніться до фахівців, вони вам допоможуть, не треба через це критикувати якусь книгу.
Ще були прискіпливості до того як вони харчувались, як жили і т.п. словом, прочитала багато критики від обмежених людей, що лише наговорюють на євреїв.
Автентичний цей щоденник чи ні – однак прочитати його варто кожному. Він несе у собі цінність для дорослої людини як пам’ять трагічного періоду, як усвідомлення про цінність людського життя, надихає в плані особистого розвитку на прикладі дитини, що прагнула жити і творити. Цей твір має бути в шкільній програмі, бо несе не лише історичну цінність, а й торкається тем, що їх хвилюють, зокрема я певна, що описане буде також близьким багатьом свідомим молодим людям.
27.07.2014
Захопившись, зачитавшись, засумувавши,
Ольга Врублевська

.